Реєстрація    Увійти
Авторизація

Ігор Саган: «Ми розуміли, що воюємо за Україну, за свої родини, за рідну землю…»

Ігор Саган – ледь не рік воював у зоні АТО, на Донеччині, нагороджений нагрудним знаком «За взірцеву службу». Він один з багатьох тисяч наших воїнів, які не «втікали» від повісток військкомату, не ховалися за медичними довідками про різноманітні хвороби та іншими «поважними» причинами, а цілком свідомо, в силу своїх патріотичних та й моральних переконань, взяли до рук зброю і там, на сході, стали незламною перепоною на шляху московських найманців, що вдерлися в Україну. Після важких кровопролитних боїв на Донеччині повернувся у відпустку до рідного Борислава. Тож ми й попросили його трохи більше розповісти про себе і про пережите протягом останнього року.
Ігор Саган: «Ми розуміли, що воюємо за Україну, за свої родини, за рідну землю…»
Здавалося б – звичайна біографія. Народився в Бориславі, на Мразниці. Мама – вчитель французької мови. Батько працював на меблевій фабриці, зараз пенсіонер. Навчався Ігор у першій загальноосвітній школі. Про ті роки й зараз згадує з теплотою. Пізніше у Дрогобицькому профтехучилищі освоїв професію електромонтажника, електроналадника автомобілів. А далі, як і належить, – армійська служба у 24-й десантно-штурмовій бригаді.

Після закінчення армійської служби довелося шукати свій шлях у житті. Це був двотисячний рік. Час дуже нелегкий для країни: безробіття, закриття підприємств, мізерні зарплати, що їх і виплачували нерегулярно. Тоді чи не половина бориславців, зокрема, молоді, змушена була шукати можливостей для гідного життя по закордонах. Трохи працював на будовах у Польщі – Познань, Вроцлав, Катовіце… А далі – Італія, де в Неаполі на той час уже створилася невеличка діаспора з Дрогобиччини. Роботу, правда, вдалося знайти трохи легшу, в магазині антикваріату, що займався реставрацією старовини. Але труднощів теж вистачало. Чужина завжди є чужиною. Це може зрозуміти тільки той, хто сам спробував отих закордонних зарібків. Але ж кажуть у нас: не було б щастя, та нещастя помогло. Там, у Неаполі, і знайшов оте своє щастя. Познайомився з дівчиною з наших країв, у Італії й одружилися. І зараз Наталя для Ігоря і опора, і порадник найкращий, і дружина, яка подарувала йому двох діточок – донечку Андріану та сина Юрчика.

Та коли через сім італійських років повернулися на рідну землю, то зустріла вона їх не дуже-то гостинно. Знайшов непогану роботу на будові санаторію «Київська Русь», що у Східниці, але треба було утримувати сім’ю і коштів не дуже-то вистачало. Знову подався на зарібки, тепер уже в Росію. Працював на ремонтах будинків у Москві. Там і довідався про події на київському Майдані, про те, що народ нарешті позбувся сумнозвісного Януковича.

Повернувся Ігор Саган додому, до родини аж наприкінці лютого. Розпочав ремонт квартири, щоб не сидіти без діла, хоч і знав, що це ненадовго, бо вже була оголошена мобілізація.

Ось як розповідає про ті події сам Ігор.

– Я знав, що рано чи пізно прийде повістка. Можна сказати, чекав на неї. Бо коли ворог прийшов на нашу землю, щоб знову поневолити народ, то кому, як не нам, захищати Україну. Так і сталося. Прийшла повістка, прибув у воєнкомат, скерували у 24-у механізовану бригаду. Зустрів у цій частині дуже багато хлопців з Борислава. Під час строкової служби у десантній бригаді був командиром міномета. Тому і цього разу призначили командиром мінометного розрахунку.

І от 15 червня нас відправили на Яворівський полігон. Перша стрільба. Згадали те, чому вчили нас колись в часи армійської служби. В четвер відстрілялися, а у п’ятницю – на схід. Зо два тижні були на полігоні у Дніпропетровській області. А далі – зона бойових дій: Амбро-сіївка, Кудякіне і Зеленопілля. Там залишився батальйон, а наш мінометний взвод відправили на Бірюково. На підсилення 27-ої бригади і прикордонників.

– Пане Ігоре, Ви так швиденько розповідаєте, ніби там не війна, а така собі прогулянка…

– Та ні, просто словами все те описати важко. І перші вибухи поряд з тобою, коли кожен може стати останнім, і перші поранені. Коли нас кинули на передову, то в першу ж ніч потрапили під обстріл мінометний. Ми приїхали десь о десятій вечора, а о дванадцятій вже був мінометний обстріл. Тоді було поранено двох чоловік. Після того зранку ми окопалися і тоді вже запрацювали наші міномети. А пізніше – звичайні воєнні будні. Затримували на своєму блокпосту і сепаратистів. Була і снайперша, яку взяли в полон і її одразу ж забрали офіцери СБУ.

Сталося то в часі бою. Під’їхало, здавалося б, дві мирні машини – «бусик» і «Нива». З «бусика» почали мінометний обстріл, а снайперша з «Ниви» їх прикривала, щоб не могла працювати наша артилерія у відповідь. Але у нас уже був «свій» танк, обладнаний захисною протиснарядною системою. Тож «бусика» із мінометом він просто зім’яв, а снайпершу із «Ниви» вдалося взяти в полон.

Коли пізніше пішли страшні бої, то в день нас накривали по п’ять-шість «градів». Було багато полеглих, багато поранених. А потім, коли нас увесь день поливали «градами», прийшов наказ залишити Бірюково і йти на контрольно-пропускний пункт Довжанський. Війна – це, звичайно, страшно. Але ми розуміли, що маємо певні обов’язки, розуміли, що воюємо за Україну, за свої родини, за свою землю.

– А що для Вас було найважче на тій війні?

– На війні найважче сама війна. Найважче, коли бачиш пораненими або вбитими своїх побратимів, найважче, коли розмовляєш з дружиною і дітьми і не певен, що доживеш до наступної такої розмови. Найважче, коли були в оточенні і не було навіть харчів та води. І якщо хлопці на позиціях – справжні герої, то армійське керівництво ніби залишилося ще від старих часів. Але на війні звикаєш до всього.

– Знаю, що Ви були поранені у одному з боїв. Якщо трохи детальніше…

– Так. Поранення, правда, середньої важкості. День, як день. Зранку побачили безпілотника. Ми його збили. Через годину один за одним кожних десять хвилин пішли три ворожі дрони – це маленький безпілотник, що не літає постійно, а вилетів, зняв усі дані і відразу повернувся. Також вдалося збити. Тоді десь до години часу був спокій, ми вже розслабилися, але вилетів ще один безпілотник з боку Росії. І майже відразу – перший снаряд. Били самохідні артустановки. І потім від третьої до пів сьомої кожних тридцять секунд «влягалося» по снаряду на наші позиції. Тоді було поранено дев’ять наших хлопців, в тому числі і мене. Двоє хлопців загинуло. Ми тоді були в оточенні, не могли виїхати в Зеленопілля, до своїх. Але якось вибралися. А далі – військовий госпіталь. У Дніпропетровську я побув два дні. Волонтери, зокрема, пані Віра, якій я дуже вдячний, допомогли купити квиток, і лікуватися я поїхав додому. Дали мені реабілітаційну відпустку на 35 днів. Потім повернувся в частину, на Донеччину, але зовсім скоро нас відправили додому на ротацію.

Після десятиденної відпустки – знову на схід. Це вже був січень. І там уже мене звалила неждана хвороба – гіпертонічний криз. Діагноз – гіпертонія першого ступеня. Госпіталі – в Харкові, потім – Львів. Далі – своя військова частина у Яворові. Зараз займаюся там документацією, оформленням документів нашим хлопцям про те, що вони – учасники бойових дій. Складнощів навіть у тій справі багато. Доки на фронті затишшя, я тут, бо перебуваю на диспансерному обліку. Але як тільки стане гарячіше, знову буду на сході. Бо обов’язок кожного чоловіка у час біди взяти до рук зброю і захищати від ворога свою землю, свою родину, захищати Україну.

– Що ж, дякую за розповідь, пане Ігоре. І нехай завжди береже Господь Вас і Ваших побратимів.

Ігор Юринець, газета «Нафтовик Борислава»
На фото: побратими по зброї – бориславці Ігор Саган, Ігор Свідзінський, Юрій Гром.
Loading...
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім'ям.
Написати коментар
Ваше Ім'я:
Ваш E-Mail:
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлеру
Введіть код: